Їх було двадцять вісім пожежників, які в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року взяли на себе перший, самий жорстокий удар на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Вони стали першими свідками і першими ліквідаторами аварії, яка по своїй суті і страшних наслідках стала визначною катастрофою в історії людства. Чорнобиль перетворився у “чорну биль” України, синонімом якої стало слово “біда”.
    За довгу історію свого існування людство зазнало багато нещасть, природних і суспільних катастроф. Та найстрашніше те, що одним із різновидів небезпечних явищ, є передові досягнення людського розуму. Розбурхавши прихованого природою “джина” – атом, людина витягла його на світ і випустила, направляючи діяльність атому собі “во благо”. Але чим може стати мирний атом, коли він вирветься з-під влади свого господаря? Аварія на ЧАЕС дала відповідь на це запитання.
    І як це часто буває в житті, під час біди одні лякаються, розгублюються, інші – гуртуються перед обличчям небезпеки у непереможний стрій. Перемога не завжди буває однозначною, іноді вона здобувається ціною життя. Але смерть борця – це завжди героїзм і завжди перемога, навіть якщо вважати її просто особистою нескореністю...
    Вся історія ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС є зразком мужності і геройства українських людей. Проте, коли говоримо про цю страшну подію, найперше згадуємо тих, хто став до бою першими.
    Їх було 28… У пам’яті народу вони навічно залишилися “шеренгою №1”, першими пожежниками Чорнобиля, яких очолили двоє молодих лейтенантів Володимир Правик і Віктор Кібенок.
    …Дивним чином їх долі сплелися в одну єдину. Обоє навчалися в Черкаському пожежно-технічному училищі (нині Академія пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля МНС України).
    Володимир закінчив училище в 1982 році, а Віктор – у 1984-му. І хоч під час навчання вони, ровесники, не стояли в одному строю, проте азам пожежної справи навчалися в одних викладачів, в одних аудиторіях слухали лекції, виросли на однакових бойових традиціях і зразках пожежної звитяги, мужності, взаємодопомоги. По випуску працювали в різних пожежних частинах. Та кожен з них очолив пожежний караул.
    Два вибухи на ЧАЕС тієї фатальної ночі сталися послідовно о 1 год. 23-24 хв. Вони спричинили нагрівання до високої температури фрагментів активної зони реактора, які викинулися на дах деяких приміщень реакторного відділення і машинної зали. Виникло біля 30 осередків загоряння. Як результат пошкодження окремих маслопроводів і коротких замикань в електропроводці, окремі загоряння виникли в машинній залі біля турбогенераторів. По п’ять і більше осередків пожежі виникло на різних поверхах реакторної зали та в апаратній. Вогонь став поширюватися убік сусіднього третього блоку, погрожуючи дістатися машинної зали, в якій біля кожної турбіни стояли великі ємності з маслом, а також захопити кабельні канали, що призвело б до порушення системи управління і захисту всієї станції. Наслідки могли бути катастрофічними для всієї Європи, якби Володимир Правик розгубився і не прийняв на себе обов’язки керівника гасіння пожежі. За законами пожежної справи ці обов’язки бере на себе той командир, який прибув на місце пожежі першим.
    Пожежний караул підрозділу ВПЧ-2 по охороні Чорнобильської АЕС у складі двох відділень під керівництвом лейтенанта В. Правика прибув на місце виклику тривоги, яку подала сигналізація, вже за три хвилини. На цей момент пожежею був захоплений 4-й енергоблок і покрівля машинної зали. Склалася загроза розповсюдження вогню по всій покрівлі на 3-й енергоблок. Долю станції могла вирішити кожна секунда, і лейтенант В. Правик вже за дві хвилини по прибуттю на місце виклику правильно оцінив обстановку і прийняв рішення передати виклик № 3, який означав найвищий рівень небезпеки і сигнал загальної тривоги для пожежників усієї Київської області. Це була велика відповідальність. Проте історія підтвердила правильність дій молодого командира у ті, перші дві хвилини ліквідації.
    Першу розвідку Володимир провів сам. Право на головне рішення було лише в нього, і помилитися у виборі наступних дій свого караулу і тих, хто незабаром прибуде їм на допомогу, він просто не мав права.
    ...Володя зазирнув у розлом даху. Звідти виходило зловісне, дивне, незвичне оку зеленувате сяйво... І можливо, саме в ту мить Володимир зрозумів страшну правду, бо бійців свого караулу він до розлому не допустив.
    Його рішення про подачу лафетних стволів з боку машзали сприяло попередженню розповсюдження вогню.
    За 5 хвилин їм на допомогу прибув караул пожежної частини Прип’яті під командуванням лейтенанта внутрішньої служби Віктора Кібенка.
    У другу розвідку вони пішли удвох. На даху побачили уламки розпаленого радіоактивного графіту, навколо яких плавився, пурхаючи кульками, і розтікався бітум, наповнюючи повітря задушливим угаром. Полум’я розповзалося по всій покрівлі. Неймовірна спека примусила зняти респіратори. Володя нахилився і висмикнув із розпеченого бітуму перший уламок... другий... Приклад командира згодом спонукав усіх бійців, що знаходилися в зоні пожежі, включитися в цю пекельну роботу.
    Начальник воєнізованої пожежної частини № 2 по охороні Чорнобильської АЕС, що саме перебував у відпустці, майор внутрішньої служби Леонід Телятников прибув на місце події і перебрав командування на себе за 21 хвилину від моменту спрацювання сигналізації. Десять пожежних автомобілів вже оточили енергоблок. Вони були встановлені на гідранти і через рукавні лінії підключені до сухотруб систем протипожежного захисту. Механічні драбини забезпечували підйом пожежників на дах машинної зали і допоміжного блоку. Там, де внутрішній водопровід був пошкоджений, прокладалися додаткові рукавні лінії. Запрацювали стаціонарні лафетні стволи, збиваючи доступні їм осередки полум’я і охолоджуючи несучі конструкції, з метою уникнення подальших руйнувань. Ствольщики з ручними стволами блокували та гасили самі небезпечні осередки пожежі на даху машинної зали і допоміжного корпусу.
    А там, на 70-метровій висоті реакторного корпусу, ситуація складалася особливо драматично: прямо над реактором завалилася частина даху, від вибухової хвилі деформувалися несучі конструкції. Отруйний дим від палаючих блоків стелився над всією площею пожежі, яка вже розповсюдилася на десятки квадратних метрів. Хто може уявити собі стіну вогню, висотою у два-три метра? Мабуть, лише пожежники. Там, на даху, їм потрібно було пройти через таку стіну і збити, задавити вогонь!
    Найбільш страшним випробуванням у боротьбі з вогнем стало розпечене бітумне перекриття машинної зали. І це був реальний нестерпний біль. Пожежники брали рукавицями шматки графіту, який залишився після вибухів, і скидали його з даху. Ступаючи в розплавлений бітум, затоптували невеликі вогнища. Кипляча маса заливала ноги, і потім шкіра сходила разом з чоботами. Опіки були страшними. Та до всього ще й була радіація. Вона перетворювала краплі бітуму, що прикипали до шкіри і в’їдалися в тіло, в маленькі джерела випромінювання.
    Радіація наповнювала тіла нестерпною втомою, і пожежники один за одним стали спускатися вниз. Ось вибули із строю Володя Тішура, Микола Ващук, хлопці з караулу Віктора Кібенка… Їх приносив до драбин міцний і сильний Василь Ігнатенко. Він одним з перших піднявся на 70-метрову висоту четвертого енергоблоку і спустився останнім з “шеренги № 1”, разом з Володимиром Правиком і Віктором Кібенком. Сьогодні вони лежать на Мітинському цвинтарі у Москві поряд...
    Коли лейтенант В. Правик спустився вниз, то побачив майора Л. Телятникова. Переборюючи страшенну втому, він почав доповідати обстановку. Ця доповідь була дуже важлива, кожен маленький факт міг мати велике значення для тих, хто мав замінити його караул. А поряд вже чекала із включеним мотором “швидка”.
    Розвідка В. Правика і В. Кібенка стала розвідкою боєм і поклала початок перемозі пожежників над вогнем і атомом. Але кінця смертельної битви молоді лейтенанти не побачили.
    …За їх життя боролися найкращі лікарі Радянського Союзу. Пацієнти клінічної лікарні № 6 м. Москви допомагали лікарям чим могли – своєю молодістю, нестримною жагою до життя, любов’ю до близьких і рідних.
4 травня Володимир Правик в останнє побачився з дружиною. Наказав їй старанно доглядати маленьку донечку…
    10 травня дозволу побачитися з чоловіком, який незабаром мав стати батьком, домоглася дружина Віктора Кібенка. Вона приїхала до клініки разом з його батьками. Проте їх зустріч була короткою. “Ви не хвилюйтеся. Все буде добре… Я зараз, на хвилинку…” – сказав їм Віктор, зайшов до своєї палати і… не повернувся. Не витримало серце.
    Ще день тому, 9 травня вони з Володимиром Правиком привітали своїх бійців у сусідніх  палатах з днем Перемоги. Як і належить командирам…
    Мама Володі Правика, за фахом лікар, увесь час перебування сина в Московській клініці, була поряд. Останні слова Володі були адресовані їй.
    10 травня він був ще живий. Але на вечір Володі стало погано. “Попрощаємося… попрощаємося, мамо…” Голос сина був глухим і рівним. Він ішов з життя з такою ж гідністю, з яким його прожив. Ні стогону, ні крику…
    За два десятка кілометрів від Москви розташований Мітинський цвинтар. Тут, на головній алеї, знаходяться могили шістьох із “шеренги №1”: Сержанта Миколи Васильовича Ващука, старшого сержанта Василя Івановича Ігнатенка, лейтенанта Віктора Миколайовича Кібенка, лейтенанта Володимира Павловича Правика, старшого сержанта Миколи Івановича Тітенка, сержанта Володимира Івановича Тішури. На двох могилах – зірки Героїв Радянського Союзу.
    В ознаменування 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, у 1996 році В. П. Правик та В.М. Кібенок були нагороджені відзнакою Президента незалежної України Зіркою “За мужність” (посмертно).
    37 пожежників, які в перших рядах вступили у боротьбу з вогнем під час аварії на ЧАЕС та брали участь у ліквідації її наслідків – випускники колишнього Черкаського пожежно-технічного училища (нині – Академія пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля МНС України). Їх подвиг назавжди залишиться прикладом для кожного працівника МНС України, взірцем самовідданого виконання службового обов’язку для курсантів навчального закладу, який сьогодні носить ім’я Героїв Чорнобиля. Кожного ранку, а не тільки під час урочистостей, які проходять на плацу академії, вихованці навчального закладу проходять повз монумент Героям Чорнобиля (створений ще в 1986 році руками курсантів і оновлений до 20-річниці аварії на ЧАЕС) і віддають честь завмерлим у бронзі, вічно юним обличчям їх попередників, що ступили за межу можливого і залишились у вічності, – Володимиру Правику і Віктору Кібенку. На все життя западають в душу слова із балади Лева Ошаніна, викарбувані на стелі:
“… Цветы вплетает
Родина в венок
Вам, мальчики,
герои-лейтенанты,
Владимир Правик,
Виктор Кибенок…”
    Щороку в день 26 квітня до Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля МНС України стікається громадськість міста, і до підніжжя монумента «Героям Чорнобиля» лягають вінки та квіти пам’яті…
    Колись у своїх листах до дружини Володимир Правик написав: “Всі наші дні – це боротьба за те, щоб більше було добра і справедливості, чесності, більше порядку…” Приклад його яскравого, героїчного і такого короткого життя, як і приклад подвигу усіх Героїв Чорнобиля, гідний вічної пам’яті, захоплення і глибокої шани поколінь.

На фото: квіти до монументу «Героям Чорнобиля» кладе мама Володимира Правика Наталія Іванівна Правик

Світлана Єренкова
В статті використані матеріали з книги А.Г. Черненка
«Когда им было двадцать»