Чорнобиль… чорна дума в історії багатостраждальної України.
Сьогодні з упевненістю можна свідчити про те, що немає в країні жодної родини, якої б не торкнулося чорне крило лиха, лиха глобального, яке важко осягнути розумом.
    Чорнобильська катастрофа загострила всі проблеми в суспільстві: економічні, екологічні, соціально-політичні. Вони, мов їдка іржа, роз'їдають тіло молодої держави, душі мільйонів людей.
    Документальні хроніки, репортажі всіх ЗМІ достатньо широко висвітлювали події перших днів ліквідації аварії на ЧАЕС. Але мені, як одному з тих, хто безпосередньо був причетний до підготовки та виховання спеціалістів пожежної охорони, часто пригадуються дві дати з хроніки Чорнобильських подій.
    Перша – 26 квітня 1986 року – день тривожної звістки про пожежу на Чорнобильській атомній електростанції.
    Друга – 9 травня 1987 року. Москва, Мітинське кладовище, де відбувся мітинг-панахида в річницю перших жертв Чорнобильської катастрофи.
    Немов би це сталося вчора, пам'ятаю яскравий сонячний ранок 26 квітня. Був вихідний день. Біля нашого будинку, розташованого майже на території тодішнього Черкаського пожежно-технічного училища, де я працював начальником циклу соціально-економічних дисциплін, буяли цвітом, над яким мирно гули бджоли, клени, яблуні, черемха.
Ми з сином вирішили їхати на рибалку. Але не встигли зібрати нехитре рибальське приладдя, як хтось енергійно подзвонив у двері. Коли я відчинив, на порозі стояв схвильований курсант-посильний. Він сповістив наказ начальника училища про те, щоб до особливого розпорядження ніхто з офіцерів ввіреного мені циклу з дому не відлучався і був готовий до відрядження. Через дві-три хвилини я зателефонував черговому по училищу. З'ясувалося, що вночі сталися вибух і пожежа на Чорнобильській АЕС.
     Настали години чекання і важких роздумів про те, що ж сталося насправді. Згадав, що на атомній, у ВПЧ-2 працює наш випускник, лейтенант Володимир Правик, якого я знав більше, ніж будь-кого з випускників – протягом трьох років, крім навчання, він виконував обов'язки лаборанта в одному із навчальних кабінетів нашого гуманітарного циклу.
    Я познайомився з Володимиром на засіданні приймальної комісії, яка підводила підсумки вступних іспитів. В просторий кабінет начальника училища зайшла чергова група абітурієнтів і стала навпроти членів комісії. Я звернув увагу на невисокого на зріст юнака, який стояв останнім в шерензі. Мені сподобалося його виразне обличчя з темними очима та впевненим поглядом. Прізвища його я ще не знав, але незабаром у своєму записнику написав: «Правик Володимир Павлович, Київська область, Чорнобиль … екзамени склав успішно і зарахований на перший курс».
    Після засідання приймальної комісії я знайшов Володимира, привітав зі вступом до училища та запропонував прийти у вільний час до кабінету викладачів нашого циклу. Справа в тому, що саме з числа першокурсників нам потрібно було підібрати лаборанта.
Викладачі – генерал-майор міліції у відставці Г.С. Третяков, капітан вн.сл. І.А. Кіреєв, капітан вн.сл. В.А. Шкут та інші – допомагали вчорашньому випускникові середньої школи зайняти гідне місце в курсантському середовищі, виховували кращі риси характеру майбутнього офіцера, керівника, громадянина.
    Володя, на перший погляд, нічим особливим не відрізнявся від своїх ровесників. Спокійний, стриманий, небагатослівний. Але у нього було багато друзів. Вони приходили до лаборантської щось паяти або проявляти фотоплівки, зверталися за допомогою в оформленні рефератів. В його столі завжди були різні інструменти, а найбільшим скарбом були журнали з технічного моделювання та конструювання, чим він захоплювався і після закінчення училища.
    Якщо щось не виходило, або він відставав у чомусь від решти, Володимир не ставився до себе поблажливо. Якось один із викладачів повідомив мені, що наш лаборант не досить добре долає смугу перешкод, а незабаром буде залік. Я поговорив з хлопцем, і він запевнив мене, що буде старанніше готуватися і залік складе вчасно. І своє слово дотримав! Наполегливість і воля були складовими його характеру і допомагали долати труднощі у здобутті професії вогнеборця.
    Пам'ятаю, якось я зайшов у спортивний зал і побачив, що деякі курсанти не можуть виконати гімнастичну вправу «підйом з переворотом» на перекладині. Володя теж був там. У свій час я мав перший розряд зі спортивної гімнастики, тому легко міг допомогти моїм вихованцям. Через декілька днів додаткових занять (вечорами), проблем з гімнастикою у хлопців стало менше.
    Володимир багато читав, про що свідчив його бібліотечний формуляр. Поряд із записами про технічні журнали можна було побачити записи про художню та наукову літературу, наприклад, «Психологія і космос» Юрія Гагаріна, «Солдати без мундирів» (про вчених-атомників), «Остання жінка і останній бій» Мануеля Лопеса (про кубинських революціонерів) тощо.
    Того, що вивчалося за програмою підготовки спеціаліста пожежної охорони, йому було замало. Свою професію він бачив романтично-героїчною, адже робота вогнеборця завжди на виду у людей. За кожним рухом спостерігають сотні очей, тому треба діяти зважено, холоднокровно і результативно.
    Володимир готував себе до відповідальної роботи з людьми, які будуть у майбутньому під його керівництвом, він знав, що посада офіцера пов'язана з роботою із конкретними людьми, якими він повинен буде керувати, і його доля, як керівника, залежатиме від власного професіоналізму та авторитету, який він заслужить.
    Пригадую, як на одному із семінарських занять, на третьому курсі, виникла суперечка про те, якою повинна бути людина в погонах. Одні курсанти доводили, що вона повинна бути без всяких «сентиментів», твердою, жорсткою в прийнятті рішень, безкомпромісною до слабкості і таке інше. Інші стверджували, що офіцер повинен суворо дотримуватися вимог статуту та старших начальників, тільки за таких умов можна успішно виконати бойову чи навчальну задачу. Вислухавши багатьох, я запитав Володимира, як він уявляє діяльність людини в погонах. Подумавши, він відповів: «Все сказане правильно, але мені здається, що офіцер ніколи не повинен забувати, що він не «погонич мулів», а організатор, відповідальний не тільки за виконання поставленого завдання за будь-яку ціну, але й за те, з яким настроєм підлеглі виконують його. Я не хотів би бути «погоничем мулів» – закінчив він.
    Пам'ятаю Володимира Правика і в ролі екскурсовода в музеї історії навчального закладу, створеного за ініціативою начальника училища полковника вн. сл. О.Е. Стояновича та його заступників полковника вн.сл. К.Г. Тіпцова і підполковника вн.сл. Г.П. Козенка. Творчою групою з підготовки і збору експонатів керував капітан вн.сл. І.А. Кіреєв– викладач соціально-економічного циклу. Володимиру було про що розповідати відвідувачам музею. Він зосереджував увагу гостей на стендах, що відтворювали нелегкі перші кроки становлення новоствореного навчального закладу, який народжувався на околиці міста Черкаси як одне із дев'яти пожежно-технічних училищ колишнього Радянського Союзу. Розповідав про уроки мужності майбутніх вогнеборців на їх перших великих пожежах у Черкаській області і за її межами (на Лебединському насіннєвому заводі, де було врятовано від вогню майна на понад 18 мільйонів карбованців; на Черкаській фабриці гігроскопічної вати), про ліквідацію стихійного лиха в селі Баштечки, про подвиг випускника училища лейтенанта вн.сл. Юрія Жем'якіна, який він здійснив на одному із заводів воєнного призначення Дніпропетровщини, і за що був нагороджений орденом «Червоної Зірки» (хоча про цей випадок мало хто знав).
    До речі, орденом «Червоної Зірки» та іншими орденами нагороджено 19 випускників Черкаського пожежно-технічного училища, а медаллю «За відвагу на пожежі» – шістдесят дев'ять випускників з числа тих, хто брав участь в ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Але про це Володимир Правик вже ніколи не розповість…
    Сьогодні в народному музеї Академії пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля МНС України екскурсоводи з числа курсантів та студентів нового покоління розповідають про подвиг Володимира Правика, Віктора Кібенка і їх побратимів з першої шеренги вогнеборців –Володимира Івановича Тишури, Миколи Івановича Тищенка, Миколи Васильовича Ващука, Василя Івановича Ігнатенка, які прийняли на себе нищівний смертельний удар в ту лиху ніч 26 квітня 1986 року...
    9 травня 1987 року місто Москва і Червона Площа зустрічали гостей з нагоди святкування Дня Перемоги, а за двадцять кілометрів від столиці, на невідомому Мітинському кладовищі зібрались сотні людей з України. Вони приїхали сюди на річницю пам'яті перших жертв Чорнобильської трагедії.
    Ранок був холодний, дув сильний вітер, у небі пливли темні кошлаті хмари, здавалося, що ось-ось з них посиплеться сніг. На душі було нестерпно сумно, порожньо. Того дня ми приїхали до Москви з моїм другом дитинства Володимиром Ошарським на його авто за дві години до збору на Мітинському кладовищі і встигли знайти вулицю Маршала Новікова, 23, де розташована шоста клінічна лікарня...
На вході на цвинтар ми запитали сержанта в погонах з літерами «ВВ» і дозиметром в руках, як нам пройти на місце проведення мітингу. Він показав широку алею і сказав, що на ній буде створений меморіальний комплекс загиблим ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які лікувалися в Москві.
    Коли ми підійшли ближче до зібрання, я побачив знайомих мені людей: Наталю Іванівну і Павла Панасовича – батьків Володимира Правика, Миколу Кузьмича – батька Віктора Кібенка, Лідію Віріну, Андрія Черненка – журналістів з Києва, авторів книг «Тієї вогняної ночі» та «Коли їм було двадцять». Поруч стояли бійці з пожежних частин міст Прип'яті та Іванкова. Тут я познайомився з друзями дитинства Володимира Правика – Василем Бондарем і Віктором Руденком. Якось, будучи ще лаборантом, Володимир розповів мені, як із друзями вони їздили на рибалку в Ялинки (так називалось місце на березі мальовничої річки Уші, яка впадає в Прип’ять).
    Пам’ятники на могилах вогнеборців і тих, хто похований поруч, майже однакові – з біло-сірого мармуру із золотавими написами. Могили В. Правика і В. Кібенка відрізнялися лише викарбуваними Золотими Зірками Героїв Радянського Союзу. Батьки, рідні, друзі, співробітники загиблих поклали вінки, квіти і в зажурі чекали мітингу. Розмовляли між собою тихо, неначе боялися порушити вічний спокій небіжчиків. Хтось скорботно шепотів: «Як же далеко від дому поховали наших діток! Коли ж вони, рідненькі, повернуться у рідну землю?»
   Мітинг тривав недовго. Виступи промовників були традиційні. Розпорядники в цивільному (але із виправкою військових) та солдати в погонах з літерами «ВВ» ввічливо попросили присутніх якнайшвидше покинути кладовище, попередивши, що довго знаходитися біля могил – небезпечно для здоров’я.
    Люди повільно вийшли за межі цвинтаря, сіли у червоні «Ікаруси» і вирушили кожен за своїм маршрутом. Згодом і ми сіли у свої «Жигулі» та поїхали у напрямку центру столиці.
Мовчали... Кожен думав про побачене, почуте.
    На Червоній Площі закінчилися урочистості на честь Дня Перемоги. Люди з радісними обличчями поверталися до своїх домівок, щоб сісти за святкові столи. Я подумав: «Як все відносно у цьому світі! Одночасно може бути для одних – тріумф радості, а для інших – апофеоз печалі, смутку, а для декого – і безнадії».
    Думалося про все, що сталося в ту рокову квітневу ніч – про причини, наслідки трагедії, про висновки експертів і політиків та про героїчну самопожертву наших людей.

На фото: Володимир Правик в день свого випускного отримує погони лейтенанта внутрішньої служби.

 

Валеріан Мельник,
ветеран АПБ, колишній начальник циклу
спеціально-економічних дисциплін ЧПТУ,
підполковник вн.сл. у відставці