Скільки б не минуло часу, великий День Перемоги назавжди залишається для всіх нас Днем пам’яті, скорботи по загиблих та шани наших дорогих ветеранів. У ці весняні святкові дні проходять зустрічі, мітинги на честь вшанування дорогих нам людей.
6-го травня в Національному університеті цивільного захисту України радо зустрічали колишніх фронтовиків, ветеранів. Для ветеранів керівництвом навчального закладу було організовано екскурсію до Меморіалу «Висота маршала І.С.Конєва», що розташований у с. Солоніцівка Харківської області. А у клубі відбувся святковий концерт. Спогади ветеранів про страшні часи Великої Вітчизняної війни надовго залишаться в пам’яті молодого покоління. Підполковникові у відставці Борису Григоровичу Козлову, в минулому – заступнику начальника навчально-методичного відділу Харківського пожежно-технічного училища, виповнилось 4 роки, коли почалась Велика Вітчизняна війна. Але запам’яталась вона йому з перших днів. Рано-вранці 22-го червня сім’я Козлових разом із родичами збиралась відпочити за містом. Того сонячного дня ніхто й гадки не мав про жахливу подію, що станеться незабаром. Звістку про початок війни родина сприйняла лише ввечері на залізничному вокзалі станції «Основа». Тоді врізалось у пам'ять страшне слово «війна», похмурі та напружені обличчя громадян, сльози на очах жінок, збори брата В’ячеслава на фронт… Постійно говорили про жорстокості німців до населення, особливо до комуністів. Родина Козлових залишилась на окупованій території, жила вона приблизно у 3-ох кілометрах від аеропорту і в 15-ти хвилинах ходу до залізничного вокзалу станції «Основа». Особливо страшними стали часті бомбардування: німці їх здійснювали і вдень, і вночі. Ховалась родина у щемі, зробленому батьком у їхньому саду. Одного разу, пригадує Борис Григорович, під час чергового артобстрілу у вікно будинку, де жила його сім’я, потрапив снаряд. На щастя, він не розірвався…А от від сусіднього будинку залишились лише зяючі вирви. Бачив він і знущання німців над людьми: як скидали фашисти з літака запалений мазут, у великі скупчення людей – колеса тощо. У паніці гинули люди… Жити на окупованій німцями території було просто неможливим. Розквартировані по домівках, вони відчували себе повними господарями. За будь-яку провину розстрілювали харків’ян. У місті тоді, особливо у центрі, згадує полковник Козлов, було багато повішених із надписом «партизан». Очевидно, дуже німці боялись наших народних месників…Довелось тоді маленькому Борисові, як пішли на фронт батько і сімнадцятирічний брат Анатолій, пережити поранення від бомби, причому медичну допомогу надав йому німецький лікар, на собі випробувати удари фашистської зброї... 23-те серпня – день визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників, вкарбувалось у пам’яті загальним пожвавленням та радісними привітаннями радянським солдатам, що йшли вулицею Одеська. При визволенні рідного міста від фашистів й досі у голові гримлять залпи славнозвісної «катюші»…Але то вже сприймалось зовсім по-іншому – незабаром була Перемога! Сьогоднішній молоді Борис Григорович бажає не знати тих жахливих подій Великої Вітчизняної, по-справжньому любити свою Батьківщину, бути відданим патріотом своєї країни. Юнакам, що обрали професію рятівника, завжди бути готовими до захисту не тільки своєї Вітчизни, а й життя і здоров’я людей у будь-яких надзвичайних ситуаціях. А для цього необхідно готувати себе як морально, так і фізично.
Швидкоплинне життя, на жаль, констатує: вже через декілька років ми не матимемо можливості почути про Великі Вітчизняну війну від людини, яка була її безпосередній учасником. Мало їх залишилось – ветеранів Великої Вітчизняної війни. Але не втрачають вони своєї сили духу. А головне, що, як йдеться у пісні, «не старіють душею ветерани» наші. Бо їм, енергійним життєлюбам, нема коли.

Вікторія Коленко, прес-служба НУЦЗУ, фото – Ігоря Котова