Шістдесят дев’ять років відокремлюють нас від тих жахливих часів Великої Вітчизняної війни – найтрагічнішої події в історії людства.
Скільки б не минуло часу, великий День Перемоги назавжди залишається для всіх нас Днем пам’яті, скорботи по загиблих та шани наших дорогих ветеранів.
Полковник у відставці Валентин Прокофійович Іванніков зустрів війну рядовим, курсантом 2-го учбового автомобільного полку у м. Кузоватово Ульяновської області у жовтні 1941 року. Після навчання був направлений у діючу армію. З листопада 1943 рроку по лютий 1944 року брав участь у боях у складі 1714-го зенітно-артилерійського полку 1-го Прибалтійського фронту. У 1944 році вже старшина Валентин Іванніков служить автомеханіком на автобазі Генерального штабу Червоної Армії. У листопаді 44-го автомеханіка Іваннікова направляють до Москви в окремий автомобільний батальйон Ставки Верховного Головнокомандуючого, де він служить майже до кінця війни. Пригадує війну з сумом та жалем, як-то кажуть, запам’ятав в обличчя, бо ворожа куля іноді «ходила» занадто близько. А одного разу ледь не зустрів смерть віч-на-віч, коли був поранений осколком від вибуху бомби. Поранення отримав у 1943 році під час масового артилерійського обстрілу німцями бойових позицій зенітно-артилерійського полку. В результаті було виведено із строю три бойових розрахунки. При цьому двоє товаришів було поранено, а ще двоє загинуло від ворожої кулі..
Після закінчення війни у м. Софія автомеханік Валентин Прокофійович служить водієм високих воєнноначальників, зокрема представника Союзної Контрольної Комісії Маршала Радянського Союзу Березовського.
«Коли випадала нагода трішки перепочити, - пригадує Валентин Прокопійович, - ми вели повсякденний образ життя: співали пісні, грали на музичних інструментах – хто на яких умів. У свята, бувало, нам давали спиртні напої. Але туга за рідними, за домівкою невгамовно пекла душу…»
За свою службу на війні має 18 медалей, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
«Як і будь-якому поколінню, - говорить Валентин Прокофійович, - хочу побажати любити свою Батьківщину. Якщо потрібно, а юнакам, що обрали для себе професію рятівника, завжди бути готовими до захисту не тільки своєї Вітчизни, а й життя і здоров’я людей у будь-яких надзвичайних ситуаціях. А для цього необхідно готувати себе і морально, і фізично».
Мало їх залишилось – ветеранів Великої Вітчизняної війни. Але не втрачають вони присутню силу духу. А головне, що, як мовиться в пісні, «не старіють душею ветерани» наші. Бо, їм, енергійним життєлюбам, - нема коли.

Вікторія Коленко, прес-служба НУЦЗУ