24 роки минуло як останній радянський солдат покинув Афганську територію. Вкрилися пилом забуття місця смертельних баталій, а рани гояться ще й до цього часу, у декого тілесні, в інших душевні.

У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

160 тисячам наших земляків судилося пройти це жорстоке випробування. 3 383 з них повернулися додому у цинкових трунах, 12 тисяч залишилися інвалідами, понад 100 тисяч живуть і житимуть з невиліковними хворобами, 86 українських cолдат – у полоні, більшість з яких уже за плином часу можна вважати такими, що пропали без звістки.

Вони не задавали питання ЧОМУ? НАВІЩО? Вони просто виконували свій військовий обов’язок. І вони виконали його з честю, чесно і героїчно. До останнього подиху…

15 лютого в Україні відзначався День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. День, який запам’ятають тисячі наших земляків, який дав надію на повернення наших солдат з тієї війни. Традиційно у заходах по вшануванню учасників бойових дій на території інших взяли участь курсанти нашого училища. Вишикувавшись біля пам’ятної стели воїнам  - афганцям, у кожного в руках була не просто фотографія. В їхніх руках, на час проведення заходів знаходилась обірвана доля юнаків, які ніколи не повернуться до рідних домівок. Такі хвилини не забуваються, як і хвилина мовчання від відліку якої починало по іншому битись серце.

Схилимо голови перед світлою пам’яттю тих, хто відав своє життя, увійшовши в безсмертя.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

Захистіть, збережіть, люди мир!

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

                                Збережіть для нащадків життя!